Томі й Лілі: Тінь над озером

Шорсткі дошки пристані блищали від роси, а вода лагідно плескалася між палями. На стовпі неподалік висів напис: «Тихіше — озеро слухає». Навпроти стояла лавка, на краєчку якої лежала забута ковдра. У повітрі пахло мокрою корою й водоростями.

Іванко та Ліля вибігли на пристань. Їх чекала біля самого краю Тетяна-бобриця — вправна майстриня. На ній був теплий жилет, а через плече висіла шкіряна торбинка з інструментами. Її вусики тремтіли від тривоги.

— Ви саме вчасно, — сказала Тетяна. — Сьогодні хтось украв Серце Озера — кристал, що зберігає рівновагу вод. Дамба вже скрипить, течії сердяться…

Здалеку долинуло глухе, тремтливе гудіння. У присмерках над очеретом промайнув темний силует — широкі крила, чорні, мов ніч.

— Я бачила крука, — прошепотіла Тетяна. — Не звичайного, а дуже хитрого. Його звуть Корвус. Він усе блискуче любить… і силу, яку блиск несе.